Ефірну олію анісу отримують з насіння анісу методом перегонки з водяною парою. Аніс – однорічна трав’яниста рослина.
Аніс прийшов з Середнього Сходу і сьогодні зростає в теплих регіонах Європи, а також в Північній Африці і США. В культурній формі досягає в висоту біля 60 см, має ніжні пір’ясті листя і дрібні білі квіти. Перед дистиляцією для збільшення виходу олії сірокоричневе насіння чавлять.
Історія і міфи
Аніс відомий здавна в якості пряно-ароматичної рослин. Рослина високо цінувалась в епоху античних цивілізацій, а саме на Середньому Сході. Практичні єгиптяне використовували анісове насіння при виробництві хліба, мабуть знаючи про його вітрогінні якості. Римляни вважали його афродизіаком. Відчувши одного разу пряний аромат насіння, вони почали додавати його у випічку. Греки знали про заспокійливий вплив насіння анісу на шлунково-кишковий тракт. В більш пізні часи олію почали включати в склад лікерів і стимулюючих засобів, а саме, абсентів і перно. В Індії анісове насіння жують, щоб надати свіжість диханню. Сьогодні олію аніса застосовують при виробництві зубної пасти, а також засобів для полоскання порожнини рота. Жирна олія використовується в миловарінні, а його тверда частина є замінником какао. В Росії аніс набув відомості в 30-х роках ХIХ сторіччя і одразу отримав визнання. Земські лікарі назначали його при жіночих захворюваннях і сильних набряклостях. В народній медицині корені аніса були незамінним засобом при неврозах серця і захворюваннях шкіри. якщо необхідно було швидко вилікувати опік, товчені плоди анісу змішували з яєчним білком і змащували цією сумішшю уражене місце.
Довідники з ароматерапії рекомендують використовувати анісову олію при застуді, грипі, порушеннях кровообігу, а також для відновлення сил при розумовій перевтомі.
